У живій природі хвіст – досить поширений інструмент. Еволюція людини має приклади того, що її предки колись мали хвости. Інколи явище атавізму вказує на те, що нашим пращурам хвіст був необхідним, можливо, так як сьогодні він потрібен багатьом нашим «братам меншим». 
 У багатьох тварин, які живуть поруч із людиною завдяки численним дослідженням було з’ясовано, що положення хвоста може виражати багато чого: стан організму, цікавість, страх, дружелюбність, злобу…  А що можна сказати про хвости диких тварин? Чому він лише один? Яке значення має?

Хвіст для кермування та гальмування

  Водні та земноводні тварини: риби, саламандри, тритони, крокодили рухають своїми хвостами вліво-вправо, а кити, дельфіни, тюлені, бобри – вгору-вниз завдяки чому роблять швидкі рухи у воді або сповіщають про небезпеку. 
 Вовки, лисиці, гепарди добре і швидко бігають завдяки положенню хвоста під час руху. Тушканчик також швидко бігає, і довгий хвіст із кісточкою на кінці допомагає їм робити круті повороти або різко і швидко зупинятися.
 Птахи в повітрі також добре повертаються з допомогою хвоста, який ще і прекрасно маневрує. Він дозволяє ширяти в повітрі, навіть, не рухаючи крилами. При посадці птахи без хвоста також не можуть обійтися. Сідаючи на землю, вони розгортають свій хвіст віялом і трохи піджимають його під себе. Сорока виконує у повітрі свої циркові номери завдяки прекрасному кермуванню з допомогою пліссірованому, відливаючому синявою, хвосту.

Хвіст для здійснення опори та рівноваги тіла

 Хвости допомагають багатьом тваринам лазити по деревах.  Дятли користуються ними як стільчиком, так як  їхній хвіст короткий і складається із щільних пружних пір’їн. Сидячи  на такому хвості дятел міцно тримається на стовбурі і відшуковує личинок під корою. Наприклад, великий строкатий дятел міцними лапами з довгими кігтями чіпляється за виступи кори і одночасно спирається на хвіст, щоб мати стійке положення, яке було б зручним для  відшукування здобичі із тріщин. 
 Деревні змії, не маючи кінцівок, хапаються хвостом за гілки і обережно повзуть по рослині, постійно шукаючи опору.  
 Інші “верхолази” користуються хвостом як страховочним канатом або п’ятою ногою. Це мавпи, опосуми…, які чіпляються своїми хвостами за гілки, висять на них і, навіть, можуть спокійно спати головою вниз, зачепившись хвостом. В такому випадку хвіст звільняє кінцівки для іншої справи. Інколи мавпи, тримаючись кінцівками за гілки, хвостом зривають плоди і підносять їх до рота. У зв’язку з цими функціями, хвіст у таких тварин майже без шерсті  або вона відсутня на кінчику. 
 Кенгуру, здійснюючи стрибки, використовує хвіст для рівноваги свого тіла, а у випадку сидіння на задніх ногах, спирається саме на хвіст.
   У хижих птахів хвіст допомагає витримувати вантаж, тобто міцно тримати здобич у кігтях. У цьому випадку хвіст допомагає втримувати рівновагу тіла. Вчені проводили дослідження: склеювали орлам хвости мазутом і відпускали на полювання, орли добре полювали, але принести здобич не могли, вони відпускали її з лап через декілька хвилин.

Хвіст – страхувальний пояс

      Найменша із мишей – мишка-малютка лазить по рослинах виключно з великим проворством, легко збираючись на найтонші стеблинки. Страхується вона хвостом, який постійно переміщається із однієї билиночки на іншу та обвивається навколо них. 
 За страховку можна вважати хвіст у деяких землерийок, які рухаються ланцюжком одна за одною, тримаючись за хвости.

Хвіст для добування їжі

 У природі зустрічаються досить цікаві випадки, як тварини використовують свої хвости. Наприклад, щурі по черзі користувались своїми хвостами для добування поживи: один щур занурював свій хвіст у посудину, а інший його облизував. Це ж треба до такого додуматись.
 
Хвіст для балансування

 Хвіст, який виконує функцію балансування необхідний мешканцям верхніх ярусів: білкам, соболям, куницям, лемурам, руконіжкам… Вони мають як правило пухнастий хвіст, який поєднує властивості шеста, парасольки, парашута… Це дозволяє їм вільно стрибати між гілками та з гілки на гілку. Роль балансира та керма хвіст виконує також у добре бігаючих тварин – лисиць, вовків, куниць, гепардів.

Хвіст для спілкування

 У птахів хвіст часто є “посвідченням  особистості”.  Хвіст півня у порівнянні з куркою – це ознака неповторності самця. Хвіст павича – це взагалі диво природи. Хоча довгі красиві пір’їни його розлогого хвоста – це “псевдохвіст”, тому що вони насправді пір’їни надхвоста, а справжній хвіст невеликий і завжди допомагає утримувати віяло цих довгих красивих пір’їн.
     Сорока також має хвіст незвичної краси, переливаючись то чорними, то білими, то синіми барвами. Він неначе гофрований і розкривається красивою трикутною формою.  
 Певні удари хвостом китів по воді є загроза супернику під час шлюбних ігор. 
 У гримучої змії на кінці хвоста є “погремушка”, якою вона користується, щоб попередити про свою присутність поруч. Такий пристрій утворений із багатьох твердих шкірястих дзвіночків, неначе вставлених один в одного. Тріскучий звук гримучої змії чути на відстані 30 м. 
 Положення хвоста у собаки – складна азбука, що виражає страх, дружелюбність, злість, цікавість… Якщо собака гавкає на людину, але при цьому енергійно молотить хвостом – це означає, що пес не агресивний, а хоче познайомиться, тобто виражає дружелюбність; коли собака міцно піджимає хвіст під себе, він боїться, а якщо хвіст трубою - це – демонстрація сміливості.

Хвіст – зброя

      Хвости китоподібних використовуються ними як зброя, яка розбиває в щепки човни гарпунників.
      Скунс, перед випусканням струменю своєї смердючої рідини, піднімає хвіст. Всі, хто знаходиться навколо, тікають, так як запах цієї тварини - неприємна хімічна зброя. 
 Скат-хвостокол має на хвості гострий, довгий, зазубрений шип, яким він користується в разі небезпеки.  Ці шипи можуть бути не поодинокі, а з кількома кинджалоподібними голками, загнутими гострим лезом назад. Вздовж нижньої поверхні голки проходить борозна, на дні якої розміщуються клітини, що виділяють отруйний секрет.  У великих екземплярів скатів-хвостоколів сила удару хвоста така сильна, що з легкістю пробиває шкіряну поверхню одягу чи взуття. Таким чином, уколи скатів викликають серйозні отруєння. 
 Риби-кривохвостки мають на черевці гострий край, а замість хвостового плавця зігнутий гачком у сторону черевця шип. Тому таку рибку ще називають бритвою. Коли біля такої риби з’являється небезпека, вона  повертається до  неї шипом і лезом, цим захищаючи себе.
 Досить міцні хвости мають крокодили, які слугують їм не стільки для захисту, як для нападу. Ударом такого міцного пристрою тварина може вбити майже кожну тварину, навіть людину. Часто вони підстерігають тварин на водопої, хапають за морду або збивають із ніг сильним ударом хвоста та затягують під воду. 
      Варани користуються своїм хвостом як батогом, удар якого такий сильний, що може переламати жертві кістки. 
 Ящірка-шипохвіст має короткий приплюснутий хвіст, вкритий зверху великою колючою лускою. Якщо така ящірка відчує небезпеку, вона ховається в нірку, але хвіст виставляє зовні, відлякуючи ворога.
 Копитні тварини своїми довгими хвостами відганяють кровосисних комах - комарів, мушок, оводів.

Хвіст – зоровий сигнал

 Деякі тварини мають на кінчику хвоста інший колір. Білий кінчик хвоста лисиці використовується нею для того, щоб збити з толку переслідувачів. Махаючи ним в одну сторону, тварина рухається в іншу. 
 Таке ж призначення має чоний кінчик хвоста горностая, адже взимку його не побачиш, лише завдяки чорній кісточці. Хижі птахи: яструб або канюк тримають цю мітку в полі зору, але горностай уміло користується своїм хвостом і відволікає увагу хижака. 
 
Хвіст – індикатор страху та настрою

 Положення хвоста у деяких тварин слугує показником нервового стану. Наприклад, подьоргування кінчика хвоста у левів означає крайній ступінь збудження, що буває перед вирішальним стрибком.  
 Коли тигр чимось зацікавлений, то хвіст піднімає догори, а коли задоволений – ставить його дугою або свічкою. Якщо тигр чогось мирно хоче, його хвіст рухається у горизонтальній площині, а якщо він хоче нападати – то у вертикальній площині. У ярості звір стукає хвостом по землі та своїх боках. 
     За дослідженнями вчених тигр, який неначе спокійно лежить у заростях і тихенько подьоргує кінчиком хвоста – означає, що він готується до стрибка.
 
Хвіст – ковдра

 Північні тварини: песці, лисиці, соболі, барси… використовують свої хвости як ковдру. Вони можуть спати прямо на снігу, під голову підкладають хвіст, а його кінчиком прикривають незахищений від холоду ніс.
 
Хвіст – іграшка

 Представники котячих користуються хвостом як іграшкою, котенята і левенята люблять гратися кінчиком свого хвоста або хвостом батька-самця.

Хвости як незвичні  винаходи

 Якщо мишку схопити за кінчик хвоста, його тоненька шкірка стягується і залишається у зубах ворога, а мишка встигає втекти. З часом голий кінчик відсохне і відпаде, а шкірка швидко відновиться. Таке явище спостерігається і у деяких видів сонь, а саме соні-графіуруса, яка має у хвості багато слабких місць, розміщених на відстані 8 мм один від одного. Ця тварина може вириватися із лап хижака втрачаючи кожного разу по одному шматочку хвоста.  
 У тритонів під час шлюбного періоду хвіст виконує функцію зябер, тобто він допомагає диханню, так як до нього підходить велика кількість кровоносних судин і тому кисень, розчинений у воді, вільно проникає у кровоносні судини хвоста.  
 Ящіркам властивий процес аутотомії, коли вхопити її за хвіст, вона миттєво його відкидає. Він легко відламується і продовжує рухатися, звиваючись із сторони в сторону.  Дослідження показали, що відламати його просто так неможливо, навіть, у мертвої тварини.  Він тримається  досить міцно. Але, коли тварина відчуває біль та небезпеку один із хвостових хребців переламується  навпіл і хвіст відпадає або залишається у роті хижака. З часом він відростає знову, звичайно, трохи меншого розміру.
 У курдючних овець від основи хвоста звисають два мішки, у яких поміщаються 10-11 кг жиру. Вони рятують цих тварин від голодної смерті взимку, а також жарким літом, коли рослинність пересихає.

Хвіст – прикраса

 Найкрасивіші хвости, звичайно, у птахів. Наприклад, у павича, у райської мухоловки, у лірохвоста, у індика. Не менш красиві у лисиць, білок, песців, також у представників віверових. 
 

Але в природі існують і тварини, яким хвости непотрібні або вони зовсім недорозвинені. Наприклад, тваринам-землекопам (сліпакам, кротам) хвіст заважає жити в грунті, адже з ним важко повертатися або він може за щось зачепитися. 
 Зайвими є хвости для деяких тварин, які мешкають у чагарниках та густій траві, щоб не зачепитися. У зайців, кроликів, лемінгів від хвоста залишився лише обрубок, а дорослі особини жаб їх взагалі не мають.

На сьогоднішній день на столи людей потрапляють різноманітні напої – від чистої негазованої води до спиртного у пластиковій посуді, спеціальних картонних пакетах і лише невелика частина у скляній тарі. 

Найчастіше молодь і діти різних вікових категорій полюбляють газовані солодкі води, а вони найчастіше продаються у пластикових пляшках. Сьогодні пластиковий посуд називають супутником людського життя, бо вже важко уявити без нього побут людини ХХІ ст. 

На початку використання пластику, у такі ємкості розфасовувалися лише речовини побутової хімії. А сьогодні? Крім напоїв, які швидко випиваються, пляшка стала необхідна як елемент дизайну. Немає ні однієї людини, яка б не бачила проявів творчої фантазії людей, які знають і вміють використовувати вже пусті пляшки. Цікаво, але не лише українці вміють робити з пластикових пляшок все, що завгодно, майже в різних куточках Землі населення використовує пластикову посуду не за призначенням. Наприклад, вирізають вази, попільнички, підставки під кашпо, штучні квіти, «дизайнерський» одяг, совки для сипучих товарів, годівниці для пернатих, мишоловки, як пугала на городах, … А хто з вас не бачив взуття із пластикових пляшок у африканських дітей, що нагадує відомі нам в’єтнамки.

Хто ж винайшов пластикову пляшку? 

Пластикову пляшку у 1970 році в США винайшов Натаніел Уайет. Вперше в такій пляшці з’явився напій Рерsі. Крім самого напою, який вважався чимсь надзвичайно смачним, пляшки відразу полюбили за те, що вони мали низьку собівартість, не билися і були легкі у порівнянні із скляними. Створюють  пластикові товари із складного термопластикового поліефіру терефталової кислоти та етиленгліколя. Деякі джерела пишуть, що до складу пластику входять і бутан, і бензол, і гексан, і вініловий ацетат. Хто ж нам скаже правду? 

Пластиковий посуд поділяється на декілька підвидів:

-Поліетилентерефталат - найпоширеніший вид пластика. У посуд з нього розливають соки, води, кетчупи, майонез, олію, гелі, косметичні засоби. такий пластик вважається безпечним, але недоліки в тому, що в такі пляшки легко проникає ультрафіолет, кисень, вуглекислий газ і так же легко просочується через стінки. При нагріванні такі пластикові пляшки виділяють отруйні речовини, наприклад, сурму. Крім цього вважають, що повторно такі пляшки використовувати непотрібно, бо їх досить важко промити всередині, де потім розмножуються мікроорганізми. 

-Поліетилен високої щільності – пластик, з якого виготовляють каністри, ємкості для різноманітних миючих засобів, флакони для шампунів, одноразовий посуд, контейнери для харчових продуктів, контейнери для заморожування, ковпачки і кришечки для пляшок, фасувальні пакети, міцні господарські сумки та ящики для фруктів, овочів. Переваги такого посуду, знову ж легкість, міцність, дешевизна у виробництві та їхній переробці, а також стійкість до кислот, лугів, масел та різних так званих агресивних рідин. Цей посуд термостійкий і може втримувати температуру понад 100 градусів. При переробці подрібнюється і знову використовується для виробництва нових виробів.

-Поліетилен низької щільності – пластик, з якого виготовляють звичайні пакувальні матеріали для магазинів, базарів, а також CD і DVD-диски. Вважають, що для здоров’я ніякого негативу не мають, але негатив у тому, що вони захаращують навколишнє середовище.

Виробництво пластикової пляшки (його можна побачити по телебаченню) досить цікаве: спочатку із спеціальної сировини формують заготовку – преформу, а вже з неї видувається пляшка. Цей процес безперервний, має значну швидкість і нагадує карусель. За 1 годину можна видати понад 50-60 тисяч штук. Але інші системи виробництва складніші і не такі швидкісні (10 тисяч штук за годину).

Преформа має вигляд пробірки із досить товстими стінками, які після видування стають тонкими. На одному з етапів видув відбувається до певних розмірів. Для створення різнокольорових пляшок сировину підфарбовують. Зазвичай для солодкої води кольори пластику світлі, прозорі, голубуватого чи зеленуватого відтінків; для пива – темно коричневі або темно зелені; для олії - жовті. Але для спиртних напоїв такі пляшки використовувати не бажано, так як спирт може вплинути на виділення із пластика досить шкідливих хімічних речовин. 

Важливе значення для пластикових пляшок – це кришка. Вони є однокомпонентні і двохкомпонентні. Однокомпонентну відкрити досить важко, інколи необхідно використовувати не лише пальці, а наприклад, щипці, щоб повернути.  

Нікому не є таємницею, що використаний пластиковий посуд став для України майже екологічним лихом. На відміну від інших країн, де його утилізують спеціальними методами, у нас до цього ще практично не дійшли. Лише незначна частина його переробляється, тобто на відміну від скляної тари, пластик майже не збирається. Також відсутні сміттєві баки для пластику. Тому він скрізь валяється під ногами, бо внаслідок його легкості розноситься вітром. Часто під час поривів, його можна побачити не лише під ногами, а й на кущах, деревах, парканах… В інших країнах, встановлені спеціальні контейнери, а завдяки тому, що пляшки мають певне маркування у вигляді одиниці в знаку рециклінга, полегшує їхнє сортування. Потім зібраний посуд сортується в кіпи. На переробних виробництвах із використаного пластика крім такої ж продукції його ще перетворюють на сажу або вуглецеві волокна, які є цінною сировиною для електротехнічної та шинної промисловості. Але такий процес надто складний, трудомісткий, енергозатратний та потребує багато тонн води, яку потім не можна виливати у каналізацію без певного очищення.

Світові хіміки визначили, що пластик виробляє менше парникових газів у порівнянні з алюмінієм чи склом. Отже, не настільки він екологічно шкідливий. Тільки інша група вчених в цьому надто сумніваються.

Роман Кошевой у своїй публікації про пластикові пляшки наводить цікаві приклади незвичайного їхнього використання у світі:

-Китайський фермер розмістив 66 пляшок на даху свого будинку, з’єднавши їх між собою системою трубочок. Вода в них нагрівалась практично миттєво і поступала в житло. Її вистачало для прийняття душу трьом членам сім’ї. 

-Японський модельєр кроїть пластикові наряди, які нагадують «броню», щоб захистити тіло. Цікаво від чого? Звичайно, від ударів.

-Французькі дослідники спорудили яхту із 16000 пластикових 2-л пляшок, заповнених сухим льодом. Вони захотіли пропливти на ній від Сан-Франциско до Австралії. 

-Британський еко-піонер Річард мав мету створити власний острів із пластикових пляшок. Хоча у Тихому океані вже давно ходить за хвилями саморобний острів, що складається із 3 млн. тонн пластика, площею в Техас. Тільки він не людський витвір, а плаваючий на воді викинутий «хлам», який збирався і спресовувався протягом 10 років.    

Медики вважають, що посуд, зроблений з пластику, містить у своєму складі хімічні сполуки, які здатні викликати у людини приступи головного болю, в основному мігрені. Крім головного болю, вони провокують безпліддя, ожиріння, серцево-судинні хвороби та, навіть, цукровий діабет. І це не пусті слова, були проведені численні дослідження. 

Вчені провели експеримент на лабораторних гризунах, яких розділили на дві групи. Перша отримала дозу бісфенолу А, який входить до складу пластику, другому ж не дали нічого. Через півгодини після прийняття даної хімічної речовини активність гризунів впала, вони почали ховатися від яскравого світла і гучних звуків, що сигналізувало про головні болі. 

За словами експертів, близько 80 % шкідливих речовин, що виділяються пластиком, потрапляють в організм з настільки популярних пластикових вікон і меблів. Але найнебезпечнішу дозу ми отримуємо з посуду: шкідливі сполуки легко переходять з харчового пластику безпосередньо в їжу. Але, як стверджують виробники сертифікованого посуду, він абсолютно безпечний, якщо використовувати його за призначенням та дотримуючись певних правил. 

   Всі з дитинства знають, що сіль білого кольору. Інколи йодована має червонувато-коричневий відтінок, але, щоб червоний?

На запитання про червону сіль, учні здивовано знизують плечима і починають видумувати що-завгодно. Але коли надати невелику характеристику, частина учнів починає здогадуватися, що мова йде про паприку. І дійсно так, адже саме паприку здавна називають індіанська червона сіль.

Що ж таке паприка? Паприка – це «два в одному»:

-по-перше – це рослина з прямостоячими пагонами і плодами у вигляді м'ясистого стручкового перцю родини Пасльонові;

-по-друге - це мелена сушена  приправа з солодкого перцю червоних сортів, які відрізняються мінімальною пекучістю. 

Батьківщина паприки, тобто червоного стручкового перцю є Південна Америка, де її вирощують як багаторічний напівчагарник. На Україні ми вирощуємо перець як однорічну городню рослину. Вона має прямостоячі, гіллясті, потовщені у вузлах, стебла 30-60 см заввишки, які біля основи трохи здерев’янілі. Листки прості, загострені, черешкові, еліптичні або яйцеподібні. Квіти білі і розташовуються вони в місцях галуження. Чашечка напівкуляста, 5–6-гранна, з короткими прямими зубцями. Віночок майже білий, його пелюстки яйцеподібні, загострені, розпростерті. Тичинок 5, що прирослі до основи трубки віночка. Плід - прямостояча або поникла, роздута, гладенька, багатонасінна ягода, спочатку зеленого, а потім червоного кольору. У достиглих плодів чашечка залишається.

Колись "індіанська червона сіль" потрапила до Європи з Колумбом. На той час всі були здивовані, що щіпки її було достатньо, щоб надати гіркий присмак значній кількості води! Після завезення до нас червоного перцю, ця рослина почала широко вирощуватися і її  культивування тривало  століттями, втрачаючи при цьому  гострий смак і перетворюючись на солодкувату паприку. Тому, на сьогоднішній день є декілька запитань з приводу завезення паприки. Чи привіз її з індіанської кухні Центральної Америки Колумб до Іспанії, звідки вона таємничими стежками добралася до Угорщини? Або її принесли цигани, які здолали довгий шлях з Індії? А може, десь в глибинах Османської імперії, якій того часу належали великі простори в Аравії і Північній Африці, з нею познайомилися турки і принесли її з собою під час походу на Угорщину? Але все-таки вчені вважають, що слово паприка прийшло з Угорщини, де вперше вона з'явилася в XVII столітті, коли країна перебувала під турецькою владою і султан неухильно розширював свої землі. З "папар" вони зробили "папарка", а з "папарки" врешті-решт з'явилася "паприка". Сьогодні, паприку особливо інтенсивно вирощують у країнах Південної та Східної Європи, де вже виведено багато найрізноманітніших сортів.

Довгий час приправа залишалася приналежністю простого народу, не викликаючи інтересу у знаті. Ось як пишуть у деяких інформаційних джерелах «в наших умовах індіанський перець, який був привезений Колумбом і який чудово почувався в середземноморських городах, блискавично завоює Європу через дешевизну цієї приправи. Але виявилося зовсім не так. Червоний індіанський перець показався багатіям недостатньо екзотичним і своєрідним. Тому він перекочував переважно в каструлі простого народу». Діючими речовинами паприки є гіркий капсаїцин, ангуін – негірка олія, каротиноїди, вітаміни (особливо багато вітаміну С), ефірне масло, ароматичні та ряд інших речовин. В Угорщині було присвоєно Нобелівську премію за дослідження вітамінного складу паприки.

На сьогоднішній день паприка найбільше поширена в Іспанії, Туреччині, Угорщині та США. В даний час виробляють декілька її різновидів, що розрізняються гостротою і кольором. причому гострота приправи залежить від способу виготовлення, при якому велику роль відіграють капсаїцин, що надає гостроту, а також барвні речовини капсантін і каротин. Наприклад, благородна солодка паприка - один з найбільш вживаних сортів – порошок середнього помелу, темно-червоного відтінку з легким приємним тонким ароматом і легким солодкуватим смаком з відтінком гіркоти. Для її приготування насіння і серцевина перцю видаляються, м'якоть  висушується і перетирається у порошок. Але, крім смаку і запаху вона також забарвлює їжу в червоний або оранжевий колір, причому це відбувається тільки при нагріванні. При цьому паприка легко підгорає, набуваючи гіркий присмак. 

Делікатесна паприка - середньої червоності і помелу середньої тонкості. Приємна на смак, не гостра. Підкреслює власний смак страви, не "забиваючи" його.

Напівсолодка паприка - відносно світла за кольором, матового відтінку, з характерним запахом спецій, середньої гостроти. Через вміст у ній цукру не варто підсмажувати її в жирі.

Спеціальна паприка відрізняється тонким помелом,  яскравим червоним кольором та приємним солодкуватим і м'яким смаком.

Рожева паприка - порошок середнього помелу. Вона відноситься до пікантних і досить гострих сортів, які слід використовувати дуже обачно і обережно. 

Ніжний сорт являє собою порошок світло-червоного кольору і помелу середньої тонкості, відрізняється блиском. Його характерна особливість виражена вже в назві сорту: він позбавлений гостроти, але не специфічного аромату приправи.

Гострий сорт відрізняється від інших своїм кольором. Це жовтуватий або світлий червоно-коричневий порошок помелу середньої тонкості, що є обпікаючим і гострим. 

 Без паприки неможливо собі уявити не лише угорську кухню. Не оминула ця приправа й інші країни. Скрізь знайдуться люди, яким до смаку ця унікальна особливість харчової промисловості. Чим червоніша і яскравіша паприка, тим вона солодша і тим частіше використовується, скоріше як барвник, ніж як спеція. Солодкою паприкою посипають страви з сиру, рагу, риби. Вона добре поєднується з м'ясом, особливо свининою, куркою, овочами, особливо томатами і капустою. Паприку використовують в приготуванні таких страв, як гуляш, рис, яйця, а також в супах, соусах, салатах. Паприка також використовується як барвник при виробництві м'ясних продуктів, зокрема, ковбас.

Таким чином, червоний стручковий перець вживається в їжу як овочева рослина і як приправа, яку часто називають червоною сіллю.